Лєра, як давно ти переїхала в Португалію?
 

Ми з сім’єю переїхали за півроку до війни. Я серфила, намагалась залучити до цього дітей і свідомо обирала країну для життя біля океану. Зараз звучить дико, звичайно, але тоді ми обирали країни за погодою та видом з вікна.


Як ти зустріла новини 24 лютого?

Це була ніч, ми сиділи в машині на березі, пили вино і розмовляли про те, чи буде війна. Подружка надіслала повідомлення “Ми в метро, навколо - вибухи”. З тих пір Португалія змінила своє значення для мене. Кожного дня я дякую, що мені та моїй сім’ї було де ховатись.

Ти вже два роки живеш закордоном. Як часто зараз помічаєш українське навколо?

Коли, з початком війни, сюди приїхали українки, навколо запахло домом. Не лише про їжу зараз: Лісабон зажив іншим життям. Почали відкриватись танцювальні студії, майстри зачісок нарешті знали, як фарбувати волосся, художні класи чи бренди одягу, - лісабонські вулиці дихають Україною. Я збираю дівчат на серфінг, на письменницькі воркшопи чи просто на вино у парку. І кожна з цих жінок - неймовірна, бо вона українка.

А з їжею як? Звикла до португальского?

Ні, і тут окремо скажу, що не звикла б до жодної. Спочатку, коли переехали, якось смішно навіть було, коли люди шукають “нашу” ковбасу чи майонезний салат на Новий рік. Але зараз, чесно скажу, у мене цілий список контактів: де купити сир для сирників, жіночка з варениками, кафе з котлетою по-київські. Ти збираєш цю скарбничку домашніх спогадів, як дещо потаємне.

Ось нещодавно була у серф-кемпі, дівчина там сказала за вечерею, що у неї є контакт українця, який привозить маленькі огірочки. Ось комусь  зараз це ні про що не каже, а для українця в Португалії - це натуральний скарб. Маленькі огірки, які не гірчать і можна хрумати от так просто без нічого.

Напевно, це щось з херсонського.

100% це про Херсон. Про помідори, які пахнуть помідорами, а не пластиком.; Про полуницю з дачі. Про шашлик у дуже поганому, але рідному кафе при дорозі. Для мене смак дитинства - мабуть, один з найсильніших інструментів повернення до життя.

Коли приїзжала в Київ, ще з Лісабону попросила маму насмажити млинців. Знаю, що їх можна в будь-якому києвському ресторані скуштувати, але мамині, з потягу - більш ніде.

Як думаєш, чи можливо забути такий смак?

Думаю, точно можна (свідомо чи ні) його уникати. Якщо зараз боляче, якщо зараз мама та її млинці не в доступі. Якщо млинці ті вже і не будуть в доступі ніколи. Українцям зараз часто простіше сховати сум, біль, от так психіка їх вирішила захиститись. Але чи можна забути смак дому?

Точно ні.

Хто зараз на твоїй кухні буває частіше, Лєр?

На першому місці назову себе. Я часто проводжу час саме там, працюю, дивлюсь кіно.

Другими йдуть, звичайно, діти. Ми готуємо разом, ліпимо печиво, натираємо моркву до салату.

І нехай зафіналять це подруги. Жінки, які можуть в будь-який момент заїхати на каву чи вино. Ціную шанс бути близько з українками. Але боляче, що саме при таких обставинах, адже кожна з них тут перебуває саме в евакуації.

Чи ходиш ти в українські ресторани?

От прям українське-українське знаходжу окремо в кожній кафешці і окремо звертаю увагу, якщо власники - українці. Як от та скарбничка. Наприклад, пюрешка з котлетою в Pomme Eatery. Сам ресторанчик французський, але Аня та Міша, які їх відкрили, працювали колись в київському закладі. Приїхали та відкрили свою брекфаст-кафешку. Потім другу. За нею третю, Kefi Bistro, я там проводжу письменницькі класи.

Шукаю також сирники, бо це рідкість - в Португалії немає такого сиру, як продається у нас. Максимум - рікотта. Але ж бабуся моя в Херсоні мені не з рікотти робила сирники, а тому й спогади інші.

Ось так ходимо ми, українці, шукаємо сирники саме з того сиру, як колись купляла бабуся на центральному ринку у Херсоні, Полтаві, Вінниці чи ще десь.

Навіть мої діти, половину життя прожили в Португаліїї, повинні б напевно любити якісь паштел де ната чи піццу на пляжі. І вони це все люблять, але справжнє щастя розливається в домі, коли “мама нажарила котлет”.

Звичайних, на маслі, з макаронами.
Чи українська це кухня? Ну не прям.
Чи дає це відчуття того дому, звідки вони виросли і де бігали по траві на річці? Точно так.

Давай топ-3 страви, за якими сумуєш більше всього.

- Похмільний борщ з Пузатої хати. Такий, коли тобі 18, вчора був чийсь день народження, а сьогодні - тебе врятує лише той борщ.
- Свіжозварені раки на дачі. З бульончиком, кропом та обов’язково жарким літнім днем.
- Запечені перепілки на сімейну вечерю. Там, де всі-всі поруч, ніхто не боїться і навколо - Херсон.