Настя Попандопулос — відома PR-ниця, авторка подкасту "Кучерявий PR", волонтерка інформаційного фронту і співзасновниця проекту PR army, завдяки якому з перших годин великої війни світ дізнавався і продовжує дізнаватись про злочини росіян. А найбільше мріє про звільнення рідної Луганщини, щоб знову відчути отой найрідніший смак дому.


— Настю, ви не виїхали з України після початку великої війни. Хоча до того дуже багато подорожували і були людиною світу. Що найбільше вплинуло на ваше рішення? Адже ваша діяльність була б не менш продуктивною, якби ви були за кордоном.


— За іронією долі до лютого 2022 я отримала без перебільшення перспективну пропозицію роботи на Близькому Сході. І відмовилась через частковий російський вплив на компанію. Я не свята. Виросла на Донбасі, маю родичів на Кубані. І мій шлях до усвідомлення себе українкою не був простим.


Переконана, що після початку повномасштабного вторгнення саме тут, в Україні, як ніде більше, гостро відчувається одночасно смерть та життя. В найжахливіші дні я відчувала себе максимально впевнено саме в Україні. Зараз розумію, що ризики для життя під час окупації Києва були достатньо високі. Але не думаю, що я б обрала інший шлях. Мої пращури декілька поколінь переслідуються росіянами. Не вважаю себе фаталісткою. Але, здається, від долі не втечеш.


З одного боку про власну безпеку турбуватись потрібно. А з іншого — відчайдушний подвиг наших воїнів, без яких, мабуть, не було б вже незалежної Україні.


— Настя Попандопулос до і після 24 лютого?


— Я не змінилась. Але сама для себе стала відкриттям. Не знала, що в кризових ситуаціях я шалено ефективна.

Вважаю себе відчайдушною, а люди кажуть — смілива.

Зрозуміла, що отримую більше задоволення від роботи в соціальній сфері, ніж в бізнесі.

А ще почала більше турбуватись про себе. Відчуваю свої ліміти, не доводжу себе до крайніх станів. Багато опікуюсь своїм ментальним здоровʼям. Не йду у токсичні стосунки.

Проте, ніяк не можу здихатись комплексу самозванця. Постійно дивуюсь, коли мною цікавляться та захоплюються. Бо завжди здається, що можна було більше і краще.



— "Сонце не може вигоріти", — написали ви після півроку повномасштабного вторгнення. А як зараз?


— Сонце дійсно не може вигоріти, але спалити поруч з собою оточуючих може, — іронізує Настя. — Займаюсь іпотерапією та кінним спортом. Це допомагає знаходити відповіді, заспокоює.

Мрію, щоб цей вид терапії став більш доступним для дітей та дорослих, постраждалих від війни та ветеранів, зараз з партнеркою втілюємо це в реальність. Це буде новий проект.



— Ви працюєте над адвокацією України в світі. Нещодавно були в Америці. Чи була нагода пригостити національними стравами американських друзів та партнерів?


— Так, обовʼязково. Адже це ще одна можливість познайомити їх з Україною, показати справжню українську душу і культуру. Щиру, щедру, особливу. Та й самій відчути смак дому.

Саме тому американців годувала традиційним українським борщем з пампушками, салом та, — Настя робить паузу. —  … польською водкою.

— Польською?

— Яка була вдома у американців, таку і пили, — не приховує дівчина. — А ще співала їм повстанських пісень. Адже справжнє українське застілля важко уявити без співів. Були просто у захваті. Сподіваюсь змогла передати їм смак нашого з вами дому.

— Багато ваших споминів про бабусю. Ви носите плетену нею безрукавку. А згадка про яку страву нагадує вам про бабусю?

— Бабуся по маминій лінії жила в Луганській області. Зараз це окупована територія.

Незважаючи на добре серце та витончену красу, бабуся Катя відрізнялась незламним духом та працьовитістю.

Для мене вона про родинне тепло і затишок, який вона могла створити. Завжди пам'ятатиму пахощі пасочок на її кухні. І її випічка, і смачнюща кутя викликають в мене особливі почуття. Квашена капуста та мариновані помідори — це справді те, що мрію забрати, коли ці землі звільнять. Також в її погребі залишилось неймовірне полуничне та черешневе варення з саду. Сподіваюсь, вони дочекаються мене там. І я зможу знову відчути цей смак дому.

— Херсон — це кавуни, Мелітополь — черешні, Крим — найсмачніші чебуреки. Після окупації ви виїхали з Луганська. Про що традиційно луганське мрієте після звільнення та перемоги?

— Луганщина завжди асоціювалась в мене з шахтарськими териконами, важкою роботою та запахом хліба. Бо батько займався хлібобулочними виробами. А пахло від нього хлібом та потом.

— Настю, ви маєте грецькі корені. Як поєднуються у вашій сім'ї дві культури, в тому числі і гастрономічні.

— Мої пращури греки по татовій лінії привезли культуру вирощування та переробку тютюну на Південь Росії. В 1937 році проводили арешти всіх греків, підозрюваних у шпигунській, диверсійній, повстанській та націоналістській антирадянській роботі, пів моєї сімʼї розстріляли або відправили у Азійські степи. На жаль, грецька культура або кухня не найсильніша сторона батька. Він передав мені від наших греків стальний характер та працьовитість. Вже пізніше у дорослому віці я закохалась у середземноморську кухню. Обожнюю свіжу рибу, фету та дзадзикі.

— Які ваші стосунки з кухнею?

— Для мене процес приготування їжі — це більше про турботу, про прояв уваги до тих, хто цього потребує.

Я гарно готую. Але для мене це не повсякденна рутина, а щось значно більше.

— Вдома чи в ресторані?

— Залежить від того, де я знаходжусь. Якщо за кордоном, то переважно готую сама. Це як спосіб створити острівець батьківщини навіть за тисячі кілометрів. Та й, давайте відверто, так смачно готують лише в українських ресторанах.

А рівень сервісу? І як би це парадоксально не звучало, але навіть під час війни ми спостерігаємо новий виток розвитку гастрономічної культури. Українці неймовірні.

— З перших днів повномасштабної війни ви та PR army говорите про Україну по всьому світі. Як гадаєте, популяризація української кухні нашими жінками є частиною промоції?

— На жаль, до великої війни багато іноземців і гадки не мали, де знаходиться Україна. Ба більше, до сих пір росіяни по світу готують наші українські страви, називаючи їх російськими.

Думаю, що популяризація української кухні нашими жінками та чоловіками — це насправді частина дипломатичної діяльності міністерства закордонних справ, якщо хочете.

А ще це можливість, де б ви не були згадати отой самий смак рідного дому, передати українські традиції, розповісти про Україну своїм дітям.

Вивчайте українські страви та їх історію, популяризуйте наші традиції. Кожен українець за кордоном — амбасадор та обличчя своєї країни.

Не можемо не погодитись з Настею. Адже українська кухня —  невід'ємна частина нашої культури. І особливо зараз вона має свого роду терапевтичну і навіть якусь чарівну дію: підримає, заспокоїть, нагадає про такий рідний смак дому, допоможе налагодити стосунки з людьми, які зустрічаються нашим українським сім'ям. Готуйте українське, де б не були. Знаходьте, вивчайте, пам'ятайте й передавайте смак рідного дому.