Проект "Смак дому" — це наш спосіб дослідити, як їжа та кухня допомагають українцям знайти почуття безпеки та спорідненості в найважчі часи. Ось уже рік, як ми розповідаємо історії про тих, хто був змушений залишити свій дім, але не втратив зв'язок зі своєю культурою та традиціями через їжу. Це спроба показати, як звичні смаки можуть повернути відчуття дому, навіть за тисячі кілометрів від рідної країни.

Сьогодні говоримо з Ольгою Ахромченковою. Ольга — авторка одного з небагатьох україномовних блогів про життя і подорожі в кемпінгкарі. 

У 2014 через окупацію дівчина вимушена виїхати з рідного Донецька. У 2022 – з Запоріжжя через повномасштабне вторгнення. 

Саме тоді успішна працівниця IT-компанії Ольга придбала кемпінгкар, якого лагідно називає Кастенваген. А ще раніше російськомовна дівчина почала вести один з небагатьох українських блогів про життя караванерки. Бо інакше не могла. 

Тому ми запросили Ольгу до нашого проєкту "Смак дому", щоб поговорити про ідентичність, цінності та як не втрачати себе, навіть коли світ навколо змінюється. 

— Давайте знайомитися. Назвіть три факти з вашої біографії, які ми точно повинні знати про Ольгу Ахромченкову.

— Я хороший організатор. Вже сім років працюю в IT-компанії, наразі — персональним асистентом власника. Цілеспрямована та працьовита. Тому зараз я вчусь... відпочивати. І це виявилось справжньою проблемою. Бо працювати я вмію добре, а от з відпочинком треба ще постаратися.

І третій факт, якщо вже цей проект про смак, я вмію чистити оселедець за 2 хвилини 38 секунд, – від душі сміється Ольга. 

— І як ви це з'ясували? — щиро дивуюся. 

— Коли я була в стосунках, завжди робила заготовки, щоб економити час. Бо, як вже казала, багато працювала. Та нагодувати свого чоловіка для мене було важливо. Заправка до борщу, бульйончик, а ще наперед чистила оселедець. Якось жартома вирішила зробити це на швидкість. З тих пір свій рекорд так і не побила. Та, по-чесному, навіть і не намагалася.

— Наш проєкт про те, щоб створювати відчуття дому, де б ми не були. Як ви змогли знайти свій "якір" після втрати рідного дому...двічі? Що допомагає вам відчувати ґрунт під ногами, коли дім здається таким далеким? 

— Я завжди проводжу аналогію з правилами поведінки в літаку. Спочатку надінь маску собі, а потім вже рятуй інших. 

Якщо одразу почати рятувати світ, то твій ресурс може дуже швидко скінчитися. 

Тому я переконана, що перш за все потрібно налагодити стосунки з собою, щоб пережити це. В тому числі і втрату дома. Навіть коли ви його втратили не фізично, а ментально. Як це сталося зі мною. 

Адже Донецьк — це було місто, яке я обожнювала. Родина, робота, друзі, перспективи. І в один момент ти втрачаєш все. І хоча сама будівля ціла, повернутися туди неможливо. 

— Але ж там лишилися тисячі донеччан...

— Після окупації я ще три місяці прожила в Донецьку. У мене був вибір: або прийняти нову реальність, в якій тепер живе моє місто, підлаштовуватись під неї, або поїхати. 

Розуміла, що система і оточення тебе врешті зламає. Тебе ніби замикають в цьому просторі, виходу з якого немає. Ми всі опинилися в пастці. Без прав, захисту, перспектив. 

Я усвідомила, що хочу будувати своє життя у вільній країні. І для мене це прям дуже важливо. 

Тому з Донецька я переїхала до Запоріжжя. А тепер живу в Португалії.

Знаєте, дуже важливо дати собі дозвіл відгорювати. В Запоріжжі я не живу вже більше двох років. Та лише на минулому тижні попросила друзів забрати з квартири мої речі. Уявляєте?! — Ольга не стримує емоцій. — Увесь цей час я орендувала трикімнатну квартиру. Бо не могла відпустити ні її, ні навіть більше те життя, яке було. 

Знаєте скільки речей передали мені друзі? Невеликий ящичок. 

— І що ж у ньому? — не змогла не запитати.

— Мої найтепліші спогади. Наприклад, камінець, який ми з татом знайшли на донецькому териконі. Це шматочок моєї землі. 

Разом з психологом ми проговорили моє життя в Донецьку, в Запоріжжі. А десь за тиждень після того я неочікувано сама для себе зрозуміла, що хочу поплакати. Оскільки приводу не було, включила фільм. І вже за 10 хвилин плакала. тоді зрозуміла, що плачу не від фільму, а за своїм минулим життям.

Після цього усвідомила, що можу відпустити минуле. 

А далі — побудова нового життя, — продовжує Ольга. — Я переконана, що ми не маємо права забувати хто і звідки. Повинні зберігти мову та культуру. Не дати агресору нас роз'єднати і вирвати коріння. 

Тому будувати нове життя почала з урахуванням українського контексту. 

Саме тому веду свій блог українською. А в майбутньому мрію створити клуб українських караванерів. 

— Кемпер — це відчуття дому, де б ти не був, — написали ви в своєму Інстаграмі. Як прийшли до цього усвідомлення?

— Коли в 2014 приїхала до Запоріжжя, донецьких там просто ненавиділи. Тобто я з істерикою кидаю минуле життя, щоб жити в Україні. А тут на мене не те, що ніхто не чекав, нам навіть квартири здавати не хотіли.

В 2022, на відміну від багатьох, я розуміла, що це надовго. І виїхала одразу. Спочатку — в Угорщину, потім — в Словаччину. Про автобудинок тоді не думала. Я думала про те, що може зарадити в ситуації, коли вдруге втратила дім. І якось виключно жартома проговорила: куплю автобудинок. А потім сама себе піймала на думці: а ідея не така й погана. І через півроку після початку повномасштабки я його купила. 

Основна думка — в ньому все моє життя. Я зрозуміла, що втретє втратити домівку, де б не була, просто не можу. 

Після появи Кастенвагена мені стало сильно легше. 

Досі пам'ятаю те приємне відчуття: нехай будиночок і малесенький, але мій. Тепер у мене завжди буде дім. Це відчуття мене по-справжньому відпустило. З одного боку, воно заземлило , а з іншого — дало відчуття свободи.

— Тобто ви не шкодуєте?

— Сказати, що я не пошкодувала, — нічого не сказати. Мені справді дуже добре. Тепер у мене завжди є дім. Я ще й люблю подорожувати, але знайти нормальний готель, особливо з собакою, — це не завжди просто. А той рівень свободи, який дає мій будиночок, мені дуже подобається. 

— Ви вже згадали перехід на українську. Мова — частина нашої культури. У минулому році ви повністю перейшли на українську в своєму блозі. Багато українців зараз лише зважуються чи проходять цей шлях. Поділіться своїм досвідом.  

— Перехід на українську почався не одразу. Перше відео для блогу знімала ще російською. Але коли воно вийшло, зрозуміла, що так не можу. 

Так, російською я розмовляю краще. Це факт. Бо говорила нею все життя. І, скоріш за все, російською я би звучала тоді більш природньо. Та й блог російською розвивався б однозначно швидше. Але!!! Якщо вестиму блог російською, мене будуть дивитися в тому числі росіяни. А цього прям дууууже не хочу. Був цікавий випадок. Знайомий з естонії каже: дивлюсь твій блог, картинка гарна, але нічого розумію. І я така: клаааас, все так і задумано, — радіє Ольга. — От зараз перевіряю статистику: 60% українці, далі — Португалія, Польща, Німеччина. Все!!! 

Це важливо ще й в тому плані, що україномовного контенту для караванерів зовсім немає. І дуже тішуся з того, що мої любі українці, дивлячись цей блог, можуть відпочити, перезавантажитись. І все це українською. 

— "Смак дому" — це в тому числі і проєкт про ментальне здоров'я. Наскільки воно важливе для вас? Що, окрім вашого Кастенвагена, допомагає підтримувати ментальне здоров'я?

— Це близькі люди. Після численних переїздів зрозуміла, що для мене важливо знайти друзів. Відчувати підтримку та підтримувати. Зараз в Португалії у мене вже є спільноти, з якими ходимо в походи, граємо в "Мафію".

Мій рецепт: автобудинок, люди і психотерапевт. 

— Як звикаєте до нового місця?

— Багато речень зараз починаю з фрази: за що я люблю Португалію, — посміхається Ольга.— В Донецьку працювала наче навіжена. Жартувала, що зупинити мене може тільки смерть. І коли вже переїхала до Запоріжжя, то завела собаку в тому числі і тому, щоб був хтось, кому б неможливо пояснити, чому не можу погуляти. 

Португальці всі такі повільні. Вони так насолоджуються життям. І зараз вчуся у них цьому спокою. 

Тут суспільство прям каже розслабся, все буде. 

— В своїх відео ви приділяєте окреме місце облаштуванню кухні в кемпері. Розкажіть про особливості кемпер-кухні. 

— У мене є все необхідне. Але в той же час нічого зайвого. Бо це завжди про наявність місця. І це дуже організовує. Продукти приношу тільки ті, які не псуються. Крупи, спеції тощо зберігаю в кемпері. 

Особливості кемпер-кухні в тому, що вона рухається. От ви все розставили, машина рушила і все попадало, розсипалося. 

Тому важливо облаштувати все до дрібниць. Як-от, мати невеличкі контейнери для всіх спецій. Бо якщо лишити їх в пакетиках, будеш вигрібати по всій машині. 

Посуд у мене здебільшого пластиковий, який не б'ється, але багаторазовий. Бо зі скляним посудом, то біда. Поставив чашку, машина поїхала. Немає чашки. 

Організація простору — справа досвіду.

— Кухня — це і про затишок. Як облаштовуєте?

— Мої скляні келихи. Це прям обов'язково. Їх подарувала подруга. Люблю естетику. 

У мене в кемпері є абсолютно все: від тросу до компресора. Я готова до кінця світу, — вчергове жартує дівчина. — Але є і шухлядка, яка не несе жодної практичності, але в ній всі мої спогади. 

Для затишку — свічки, ліхтарики, гірлянди. А ще пледики для себе та друзів і чай для теплих зустрічей. 

— Для невеликої кухні потрібна компактна, але функціональна техніка. Поділіться порадами з вибору. 

— Двох конфорок вистачає з головою. Я навіть для експерименту готувала борщ. На одній — засмажка, на іншій — бульйон. Все вийшло. А зазвичай на сніданок —яєшня та кава. Тому жодних проблем. 

Наступний експеримент — хочу приготувати у кемпері вареники, — ділиться планами Ольга. 

— Наш проєкт про смак дому, а який смак вашого батьківського дому? Про які традиції і досі згадуєте з теплом?

— Мій батько таааааак смачно готує шашлик та плов. Сказала, аж їсти захотіла, — примружує очі.

— А от мама неймовірно готує борщ. Усіх примудростей у неї навчилася. 

— Наприклад?

— Обов'язково додає буряк з соком лимону, червону квасолю. А коли борщ майже готовий, приправляє його перекрученим з часником салом. 

На всі свята збиралися за столом. Батько має гарне почуття гумору. І ми дуже любили сміятися. 

Мій батько байкер. І часто разом їздили на збори. Ходили в похід. 

Любили разом лазити по териконах, дивитися згори на Донецьк.

— Чи мрієте одного дня приїхати на Кастенвагені до українського Донецька? Уявляли цей момент? 

— Мій батько каже: я залишаюся в Донецьку, щоб зберегти дім, куди б ти могла повернутись, — щиро ділиться героїня. — І цей момент повернення я багато разів уявляла. 

Ще коли купила першу автівку, дуже хотіла поїхати в Донецьк. У батька не була з 2019 року. Я дуже хотіла його побачити, але мене туди не пустять.

Знаєте, є мрія, а є реальність. І я неймовірно хотіла повернутися в той Донецьк, яким він був до 2014 року. Та зараз це геть інше місце та інші люди. Але я вірю, що все зміниться. І моя мрія таки здійсниться. 

Ми щиро бажаємо і Олі, і собі, і всім нам якнайскоріше знову повернути собі оте саме почуття дому. 

Адже проєкт "Смак дому" — це більше, ніж просто історії про їжу. Це спільнота людей, які знаходять сили в своїх традиціях і діляться теплом рідної кухні. Ми продовжуємо шукати героїв і героїнь, розповідати ці історії. І якщо ви або ваші близькі маєте спогади, пов'язані з українськими смаками, будемо раді почути їх. Напишіть нам в Instagram @pyramida.ua. І разом ми створимо ще більше теплих спогадів про смак дому.