Уже рік, як ми ділимося історіями українців, які тримають зв’язок зі своєю культурою і звичаями через гастрономічні традиції в проєкті "Смак дому". 

В розмовах з учасниками проекту ми досліджуємо, яке місце займають їжа та кухня в знайомому для більшості з нас пошуку почуття безпеки та спорідненості в найважчі часи.

Ми намагаємося показати, як звичні смаки можуть повернути відчуття дому, навіть за тисячі кілометрів. А ще разом з вами ми вкотре підмічаємо те, на що не звертали увагу раніше - такі “домашні” й “рідні” моменти мають значення.

І наша розмова сьогодні з Настею Тулуз — саме під таким ім'ям знають дніпрянку Анастасію. Вона заміжня за французом і вже шість років живе у французькому місті Тулуза. Дівчина веде блог про еміграцію і для емігрантів https://www.instagram.com/nastya_toulouse, який в першу чергу почала для себе, аби врятувати власне ментальне здоров'я. Бо й сама не очікувала, що такий бажаний переїзд "по любові" може стати аж настільки морально важким. 

Вийшло, що допомагаючи собі, допомагала адаптуватися тисячам емігрантів по всьому світу. А після повномасштабного вторгнення активно підтримувала і підтримує українок в Тулузі і не тільки. 

У своєму блозі та телеграм-каналі Настя не тільки допомагає розібратися з бюрократичними моментами, а, в першу чергу, — із самими собою і підтримати одна одну. 

Про взаємну підтримку, етапи адаптації і врешті прийняття розпитали Анастасію для проєкту "Смак дому". 

— Ваш блог для нас в першу чергу про підтримку. Ви створювали його спочатку для самореалізації, аби підтримати себе. А вже за кілька років він став опорою для тисячі українців. Чи думали тоді, що так станеться?

— Спочатку мій блог був швидше фотоальбомом про мої подорожі, які я обожнювала і обожнюю до цього часу. Починала писати його ще англійською. 

І, звісно, тоді я не думала, що Інстаграм стане тією соцмережею, в якій ти можеш самореалізуватися, надихатися, спілкуватися. Бути корисною цьому світу, ділитись власним досвідом і переймати досвід інших. А згодом, так і сталося. 

— Один з ваших проектів називається "Легка міграція". Чи була ваша міграція легкою? Які точки опори знайшли для себе?

— В рамках проекту "Легка міграція" проводила прямі ефіри з людьми, які так само, як і я, переїхали до іншої країни. Франція, Америка, Японія, Ямайка. Географія дуже широка. 

Насправді мені було досить важко адаптуватися. Сама не очікувала, що переїзд за кордон зможе так на мене вплинути. І завдяки цим ефірам я в першу чергу допомагала собі. Дізнавалася про особливості країни, з якими проблемами стикаються дівчата і як їх вирішували. Це була свого роду терапія. 

Також я запрошувала на ефіри психологів, які розповідали як покращити свій стан. Допомагаючи собі, допомагала іншим. 

Було багато сліз, неприйняття, порівняння, як було класно в Україні. Знаєте, – тут Анастасія на мить замовкає, – навіть після семи років за кордоном я дуже люблю Україну, бачу, в чому у нас краще. 

Я проходила всі етапи від ейфорії через злість і до прийняття. 

І на той момент мені дуже допоміг блог, робота з психологом і однодумці, яких я тут знайшла. 

Людина до всього адаптується. Тож і я інтегрувалася. Звісно, не без допомоги друзів та чоловіка. 

Три поради від Анастасії з Тулузи, щоб процес адаптації був максимально безболісним.

Анастасія помітно пожвавлюється. І починає перераховувати: 

– По-перше, обов'язково вивчіть особливості та звичаї країни, до якої їдете. В ідеалі, якщо є така можливість, попередньо з'їздити туди в якості туриста.

До цього ж пункту я би віднесла й мову. Це дуже й дуже важливо. Навіть базові знання допоможуть швидше адаптуватися і зменшити стрес. 

– По-друге, це підготувати всі документи і знайти хоча б тимчасове житло. Звичайно, я не кажу зараз про екстрену евакуацію через війну. 

– І третя порада, – продовжує перераховувати Анастасія, — це соціальна адаптація і підтримка. Нетворкінг – це сильно важливо. 

Коли ти приїздиш в нову країну чи місто, добре, якщо маєш там хоча б кілька знайомих. Якщо їх немає, треба шукати.

Через соціальні мережі, волонтерські організації, бізнес клуби тощо.

— Кажуть, не варто плутати еміграцію з евакуацією. Тож найголовніші поради для людей, які виїжджають за кордон через війну. 

— Я повністю погоджуюся з цим твердженням. Мені важко уявити, як почувають себе люди під час евакуації. Мій переїзд був підготовлений та продуманий, але попри це було надзвичайно важко. Що вже казати про тих, хто рятується від війни. 

Знаєте, в моєму блозі це одне з найпоширеніших запитань. 

Насамперед я б порадила не корити себе за те, що виїздять. Ви рятуєте своє життя і життя своїх дітей, фізичне і ментальне здоров'я. 

А коли вже опинилися в безпечному місці, добре подумати, яку країну обрати. Розумію, що багато хто їде навмання. Але видихніть і зважте всі за і проти. 

З практичного — майте з собою всі документи. Навіть без речей можна обійтися, а от без паперів буде сутужно. Наприклад, у Франції дуже важливе свідоцтво про народження. Воно прирівнюється ледь не до паспорту. 

Краще їхати до країни, мову якої ви хоч трохи знаєте. Або в країну, де мова близька до української. Або, знову ж, де маєте близьких чи родичів, які на перший час допоможуть адаптуватися, будуть вашими провідниками. 

— Цінності як опора, – пишете ви в блозі. На які цінності спираєтеся?

— Одна з найбільших моїх цінностей – це комунікація. Скільки себе пам'ятаю, любила щось організовувати. Це те, що мене наповнює і надихає. Люблю сама знайомитися і знайомити людей між собою. А ще так вийшло, що познайомила немало пар, – посміхається Анастасія. –

Адже так важлива підтримка, обмін досвідом і спілкування. Якщо підсумувати, то три мої найважливіші цінності — це спілкування, свобода і незалежність. Я хочу зробити татуювання зі словом вільна ;). 

— Що для вас є опорою зараз? Як підтримуєте ментальне здоров'я?

— Для мене є опорою мій блог, читачі та їх підтримка. Мій чоловік, друзі і мої проекти. Мама, яка вже два роки мешкає з нами в Тулузі. Подорожі маленькі і великі, які дууууже надихають.

Інколи це психолог. Я беру сесії, коли вже зовсім не вивожу. І, звісно ж, спілкування. 

— Після повномасштабного вторгнення в своєму блозі ви поступово перейшли на українську. Це був поклик душі?

— І не тільки в блозі, а й в побуті, — уточнює Настя. — Не було інших варіантів. 

На роботі я зустрілася з українкою, яка пояснювала мені, наскільки це важливо говорити рідною мовою. Це наша ідентифікація. Так ми розпізнаємо своїх. Дуже вдячна їй за це. 

Можливо, тиждень-два було незвично. Але зараз це вже настільки природньо. Я рада цьому. 

До війни ми спілкувались з російськими блогерами, проводили спільні активності. Але від лютого 2022 року я припинила всі взаємодії. Від мене відписалося 2000 людей. Але, знаєте, я була навіть рада. Навіщо вони мені.

— Їжа – це частина нашої культури, наш код. Як через страви відкриваєте для іноземців Україну? 

— В 2018 році мій чоловік приїздив в Дніпро познайомитися з родиною, тоді ж і освідчився. В той приїзд ми ходили до багатьох закладів і я одразу попередила, що на нього чекає гастрономічний оргазм, — жартує Анастасія. – І це сталося. Він відкрив для себе українську кухню. 

На жаль, українських закладів в Тулузі немає. Але наша асоціація "Вільна Україна" кілька разів організовувала приготування борщу, який потім продавали і збирали кошти на тактичну медицину, ЗСУ. Тоді я приводила колег з роботи і вони мали змогу відкрити для себе цю страву. 

Щоразу, коли зустрічаюся з іноземцями, намагаюся пригостити їх українськими стравами. 

Наші жінки створюють смак дому, де б вони не були. Так українка Таті в Тулузі відкрила свою справу "Сирник". Вона закуповує фермерські продукти і з них робить сир, сирники, запіканки. Таким чином вона знайомить французів з українською кухнею як частиною української культури. Таті мріє про свій ресторанчик, щоб ще більше через їжу розповідати про нашу країну. 

— А який смак вашого батьківського дому? 

— Смаки і запахи – це моя слабкість. Близькі навіть жартують, що мені потрібно було йти в сомельє. 

 Дуже добре пам'ятаю і смаки, і аромати, які повертають мене в дитинство. 

Запах свіжоспеченого хліба, який готувала мама. Вона пропагувала правильне харчування і ще тоді, багато років тому, випікала бездріжджовий хліб. 

А ще пам'ятаю як її руки і навіть стіни нашого дому пахли корицею та кориандром. Вона захоплювалася ведичною культурою, практикувала і практикує йогу, була прихильницею вегетаріанського харчування. А ще в нашому будинку завжди витав аромат свіжозвареної кави :)

— У вас інтернаціональна родина. Як поєднуєте дві культури? 

— Насправді наші культури не аж так відрізняються. До того ж мій чоловік має українське коріння. Але дійсно особливості є. 

Скоріше більше я перейняла французького. Адже живу в цьому середовищі. Так, навчилася бути більш чемною. Тут вітаються і прощаються з водієм автобуса, сусідами, на касі. Такі собі смолтоки з незнайомцями. 

Також призвичаїлася жити за розкладом ресторанів та закладів. Якщо обід, то тільки з 12 до 14. Вечеря з 19 до 22. І в інший час заклади, окрім фастфудів, не працюють. Те саме і з магазинами. Вони зачиняються досить рано. А по неділях і взагалі не працюють. 

І, знаєте, це дуже організовує.

Також у Тулузі досить повільний, розмірений темп життя. Ніхто нікуди не поспішає. Вчуся у них спокою. 

Жіночки поважного віку можуть сидіти в кав'ярні за чашкою кави і смакуючи годинами теревенити. Є навіть такий вираз "мистецтво жити життя". І я намагаюся вчитися цьому мистецтву у французів. 

— А чого українського навчили чоловіка?

— Він перейняв нашу традицію говорити тости під час родинних чи дружніх зустрічей. 

А ще — носити вдома капці. І це про домашній затишок, — ділиться побутовими деталями Анастасія.

— Вже кілька місяців ви з чоловіком влаштовуєте побачення по черзі. А які ще традиції є у вашій родині?

— Двічі на рік ми подорожуємо за кордон чи по інших регіонах Франції. Один раз це може бути нова країна, іншого — місце, де вже бували, щоб відчути його ще глибше. А ще раз на рік в листопаді на річницю весілля їздимо в спа-готель в Андорі. Дозволяти собі інколи такі приємності – це теж про підтримку ментального здоров'я, — впевнена наша героїня.

— Кожен українець за кордоном зараз є амбасадором країни. Як розповідаєте французам про нашу культуру та традиції? 

— Я про це завжди пишу і говорю в своєму блозі https://www.instagram.com/nastya_toulouse. Саме тому так важливо говорити українською. Нагадувати світові, що йде війна. Відвідувати мітинги, носити українську символіку, вступати в асоціації.

Французи дуже допитливі. І коли вони запитують мене про війну, я розповідаю, як ми боремося, які ми молодці, як я пишаюся своєю країною. Мій чоловік дивиться і читає новини про Україну. Інколи здається, що він знає навіть більше за мене.

А ще де б не була, говорю, що кращого сервісу, ніж українського немає ніде. Тільки в Україні так смачно і тільки в Україні тебе зустрічають як найбажанішого гостя. 

Наприкінці Анастасія додала, що, як справжня українка, намагалася бути максимально щирою. Бо впевнена, що ми повинні допомагати і підтримувати одне одного. Щиро сподіваємося, що історія і поради Насті допоможуть створити свій куточок, де б ви не були. І відчути той самий "Смак дому". 

Адже проект "Смак дому" — це не тільки і не стільки історії про їжу. Це спільнота людей, які знаходять сили в своїх традиціях і діляться теплом рідної кухні. Ми продовжуємо шукати героїв, розповідати їх історії. І якщо ви або ваші близькі маєте свої спогади, пов'язані з українськими смаками, будемо раді почути їх. Напишіть нам в Instagram @pyramida.ua, і разом ми створимо ще більше теплих спогадів про смак дому.

І поки ви надихаєтеся досвідом Насті, ми вже готуємо нову історію.